ВИМУ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́МУЧИТИ, чу, чиш, док., перех. 1. Украй знесилювати кого-небудь, завдаючи фізичних або душевних мук. Роботою малого [хлопця] вимучувала [Гандзя] до нестями (Крот., Сини.., 1948, 16); [Солоха:] Звір то, а не чоловік!.. чи й є на світі клятіші вітчими, як оцей Тиміш? А що він вимучив сердешну Марту, Логвинову матір!.. (Кроп., III, 1959, 152); Стогін поранених, гуркіт коліс, іржання морених коней, про яких не можна було сказати, які вони на масть, так вимучив їх бій (Ю. Янов., І, 1958, 154); Остання подія і вагання вимучили його, як тяжка й довга хвороба (Ле, Міжгір’я, 1953, 323).
2. Домагатися чого-небудь, мучачи когось. Аж біжить [писар] з радощів, що таки напав на відьму і що він її тепер скрутить і вимучить з неї, щоб віддала дощі назад (Кв.-Осн., II, 1956, 184); // Видобувати що-небудь з муками, з надмірними зусиллями. Люди чули і бачили. Вони докладали всіх сил, вимучували з своїх кволих тіл усе, на що тільки були здатні (Коз., Гарячі руки, 1960, 121); * Образно. І знову думки-муки пиляють її до вечора.., щоб увечері знову вимучити надію на завтра… (Мирний, III, 1954, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 437.