ВИСМИ́КУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., ВИ́СМИКНУТИСЯ, нуся, нешся, док. 1. тільки 3 ос. Випадати, вийматися звідки-небудь внаслідок різкого руху. Легко висмикуються з грунту [боби арахісу] при нахилі куща (Ол. та ефір. культ., 1956, 209); // Вибиватися з-під чогось, вільно опускаючись. Не чув [Замфір] жінчиного голосіння, не бачив її кіс, що, висмикнувшись з-під хустки від прудкого бігу, гнались за нею, як здорові чорні гадюки (Коцюб., І, 1955, 215); Галстук висмикнувся з-під жилетки і безпорадно метлявся (Сміл., Сад, 1952, 195).
2. розм. Швидко залишати що-небудь, вибігати, вириватися звідкись, з чогось. — Стараймося лише тепер висмикнутися в міста так, аби нас не побачили (Фр., VIII, 1952, 364); — Так вони [бджоли] як рвонули мене з усіх боків, то я як висмикнувсь із колодки, та як ударив, так у сажі з кабаном опинився… (Вишня, І, 1956, 82).
3. тільки недок. Пас. до висми́кувати.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 490.