ВІВЧА́РИТИ, рю, риш і ВІВЧАРЮВА́ТИ, ю́ю, ю́єш, недок. Доглядати, пасти вівці. Щонайкраща Чорногорська полонина вислизнула з бідняцьких рук, і то саме тоді, коли Юра був на верхах; він і всі товариші зареклися вівчарити тут (Круш., Буденний хліб.., 1960, 240); — Ого-го, як ти за літо виріс! Дивись, на ту весну підеш зі мною вівчарити! — хвалив Бучина внука (Чендей, Поєдинок, 1962, 70); То можна вік цілий жити і не бачити тої краси, не зазнати тих величних вражень сили, що їх зазнаєш, ось так вівчарюючи (Круш., Буденний хліб.., 1960, 239); За довгі роки життя в горах він багато наслухався легенд, казок, оповідань, багато пригод сам пережив замолоду.. та й потім, коли вівчарював (Гжицький, Опришки, 1962, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 551.