ВІДСВІ́ЧУВАТИ, ує, недок., ВІДСВІТИ́ТИ, і́тить, док. 1. тільки недок., неперех. Відбивати світло. У печі палає.. Одсвічують весело білі стіни (Вовчок, І, 1955, 124); Поверхня дошки має бути матовою і не повинна відсвічувати (Шк. гігієна, 1954, 236); // Відбиватися (в 6 знач.). * Образно. В очах дітей, допитливо-розумних, його [В. І. Леніна] очей відсвічує вогонь (Рильський, І, 1956, 274).
2. перех. Відображати, відбивати кого-, що-небудь на гладкій, дзеркальній поверхні. Витерта старанно матроськими щітками, вона [палуба] одсвічувала раннє сонце (Епік, Тв., 1958, 301); Велетенське водне дзеркало відсвічувало темну голубінь і мерехтливі зорі неба (Жур., До них іде.., 1952, 116); Маленький пото-чок не може ще в собі відбити всіх людей, що до нього приходять, не може відсвітити захмареного неба над собою (Тич., III, 1957, 450).
3. неперех. Мати додатковий відтінок кольору при основному; відливати якимсь кольором. Робітниці передавали з рук до рук рудуватий брусочок, що відсвічував антрацитом (Кучер, Чорноморці, 1956, 473); Волосся теж відсвічувало золотом (Коп., Вибр., 1948, 97).
4. тільки док., неперех. Просвітити протягом певного часу. Сонце ще не сходило, а місяць, відсвітивши за ніч неозорим просторам, тане в небі, як зелений окраєць криги (Донч., IV, 1957, 525).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 635.