ВІДЧА́ЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., ВІДЧА́ЯТИСЯ, а́юся, а́єшся, док. 1. Утрачати всяку надію на що-небудь; впадати у відчай, у розпач. [Ївга:] Одарко, не одчаюйся. Ще може тобі бог і радість пошле (Мирний, V, 1955, 234); Відчаявшись розбуркати старого, Сахно й Чіпаріу зібралися рушати (Смолич, І, 1958, 109).
2. на що і з інфін., розм. Насмілюватися, наважуватися на який-небудь безрозсудний учинок. — Невже він так знахабніє і відчаявся на таку підлоту? (Кучер, Прощай.., 1957, 419); І хто-таки воно одчаявсь у дзвін забити? (Головко, II, 1957, 345).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 660.