ГИ́ДКО, розм.
1. Присл. до гидки́й. Над урвищем стовпилося кілька чоловік. В променях місяця… Сахно бачила, як гидко просвічували їхні тіла (Смолич, І, 1958, 99); Раптом їй стало ясно, що Клименко не помиляється. Але як вона гидко повелася з ним! (Гур., Новели, 1951, 51); Старий офіцер одіпхнув її, ще й налаяв дуже гидко (Н.-Лев., 1, 1956, 102).
2. у знач. присудк. сл. [Денис:] Та й гірко ж і гидко на похмілля, всередині все аж труситься!.. (Кроп., II, 1958, 431); — Думаєте, мені самій не гидко, що тут таке неподобство та грязюка? (Шовк., Інженери, 1956, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 60.