ДЖУ́РА, и, ч. На Україні в XVI-XVIII ст. — зброєносець у козацької старшини. [Юліан:] Батьку отамане! Це джура мій, Кузьма (К.-Карий, II, 1960, 72); [Варвара:] Поганий джура в тебе. У козака на війні не може бути ніжності (Корн., 1,1955,245); * У порівн. Лиско [собака], піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом (Мирний, II, 1954, 55).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 263.