ДЗВЕНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.
1. Видавати високий, деренчливий металевий звук. На ланах широких коси дзвеніли зрана (Вовчок, 1, 1955, 153); Гудуть машини, і дзвенять трамваї, Скінчився ранок. Праця настає (Дмит., В обіймах сонця, 1958,141); // чим. Утворювати чим-небудь такий звук. Кайданами і Чернишевський дзвенів, І Ленін ішов у заслання, в млу сіру (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 292); Ніна, не чекаючи відповіді, вже дзвеніла посудом, розставляючи на столі склянки і блюдечка (Шиян, Гроза.., 1956, 47).
2. перен. Звучати дзвінко. Одмовляє стара вже спокійно, тільки голос її дзвенить (Вовчок, І, 1955, 136); Зухвалий дівочий сміх лунав йому навздогін, дзвенів, здавалося, на все поле (Гончар, Маша.., 1959, 22).
Дзвени́ть у ву́хах (у голові́) — про відчуття дзвону у вухах (у голові) від напруження, слабості і т. ін. Знову в хаті тиша. Щось невловиме дзвенить у вухах, гуде в голові (Цюпа, Назустріч.., 1958, 89); Наполеон.. замислився. В голові настирливо дзвеніло (Кочура, Зол. грамота, 1960, 90).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 264.