ДОВБА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся і рідко ДОВБТИ́СЯ, бу́ся, бе́шся, недок., розм.
1. Риючись у чому-небудь, дошукуватися чогось. Василь усе вижидав та усе в кишені довбавсь; а далі витяг капшучок, а там-таки дещо бряжчало (Кв.-Осн., II, 1956, 28); Машиніст, залізши в яму біля топки, ще чогось там довбався під низом (Гончар, Таврія.., 1957, 203); Біля ганку довбається в смітнику курка (Воронько, Казка.., 1957, 3); * Образно. Коли людина клопочеться про ту особу, яку кохає, вона не думає за себе, не довбається у власній душі своїй? (Л. Янов., І, 1959, 443).
2. Займатися якоюсь копіткою справою; робити що-небудь дуже повільно або невміло; возитися. Христя довбається над мережкою… (Мирний, III, 1954, 30); До розщепленого атома він чомусь ставився недовірливо. — Усе довбуться [вчені], копирсаються, — говорив він похмуро. — Хочуть розкусити горішок первородної енергії (Вол., Дні.., 1958, 89).
3. Пас. до довба́ти, довбти́.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 329.