ДРЕМЕНУ́ТИ, ну́,не́ш, док., розм.
1. Дуже швидко, рвучко побігти; майнути, дмухнути. Як схопляться вони [звірі], як дременуть, то тільки видко (Укр.. казки, легенди.., 1957, 35); Дід Оникій дременув через село і пішов до одного пасічника (Н.-Лев., IV, 1956, 200); І дивитесь ви на зелене поле.., і чогось вам на думку спадає шалене бажання самому дременуть на зелене поле (Вишня, І, 1956, 206); // Швидко зникнути, втекти, піти геть звідки-небудь; чкурнути. Схопився Клим і дременув із хати (Гл., Вибр., 1957, 212); Стріла [ворона] півня Розбишаку — Пісняра — І чкурнула, Дременула Із двора (Бойко, Ростіть.., 1959, 67).
Дремену́ти навтікача́ (навті́ки, навтьо́ки) — якнайшвидше побігти, втекти. Пан Ржевуський, бачачи свою біду, дременув навтікача (Кач., II, 1958, 498); Зося сторожко, наче птиця, іде між хатами, ладна кожного разу дременути навтьоки (Стельмах, Хліб.., 1959, 555).
2. Поспішно відправитися куди-небудь; податися. Як дізнавсь отець Тарасій, що зовиця дременула на теплі води, то аж схопився з стільця (Н.-Лев., III, 1956, 392); — Засумував новий голова колгоспу, забрав свій чемодан і дременув на станцію (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 411.