ДУРНИ́ЦЯ, і, ж., розм.
1. Щось несуттєве, маловажне, незначне; дрібниця. Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… (Мирний, II, 1951, 158); Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? (Смолич, II, 1958, 84); // Предмет, що не заслуговує на увагу, не вартий нічого, — Я думав, — каже [стражник], — що в стрісі переховується бонба [бомба] або рушниця, а воно — дурниця!.. (Мирний, IV, 1955, 386); А батько далі: — Кинь мені оту дурницю плутати. — Він хитнув головою на віночок з волошок (Головко, І, 1947, 18); // у знач. присудк. сл. Не варте уваги. Стара напнула її мокрим рядном. Най вона виб’є собі з голови і Гната, і любощі, бо то дурниця! (Коцюб., І, 1955, 52); Може це — архаїка, дурниці, Атавізм, дикунство, примітив, Та сьогодні голосок синиці Душу всю у мене оновив! (Рильський, Голос. осінь, 1959, 26).
2. Нерозумний, необдуманий, безглуздий учинок. Буржуазія поводиться, як знахабнілий хижак, що втратив голову, вона робить дурницю за дурницею.. (Ленін, 31, 1951, 194); Стефа виплакалась на грудях у подруги й сказала, що робить дурницю, беручи з собою Леся (Ю. Янов., І, 1958, 563); // Безглузді, позбавлені розумного змісту слова, вирази, думки. Мліє дівчина й циганку Слуха приязно й охоче; А вона верзе дурницю, А вона її мороче… (Щог., Поезії, 1958, 368); Іван Семенович раптом прикусив язика, як людина, що вимовила несусвітну дурницю, він ладний був себе вбити (Ю. Янов., І, 1958, 423).
3. рідко. Те, що дістається даром. Минулися фашистам дурниці — українське сало, яйця й паляниці (Укр.. присл.., 1955, 423); — Я гроші дам, та не дурно, бо й мене шкода… Тепер такий світ, що й на волосинку нема дурниці… Тепер комерція!.. (Коцюб., І, 1955, 107).
На дурни́цю — те саме, що На дурни́чку (див. дурни́чка). Хто не знає, що попи все Звикли на дурницю? (Рудан., Тв., 1956, 125).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 440.