ЖА́ЛІСТЬ, лості, ж.
1. Співчутливе ставлення до чужого горя, переживання; жаль, жалощі. Де вже його в ката тут шукати тії жалості, коли тільки й думки — як би з другого жили вимотати (Мирний, III, 1954, 79); Так трапилося [Свириду], що не з кохання, а з жалості одружився на молодій удовиці (Стельмах, II, 1962, 16).
◊ Жа́лість бере́ за се́рце кого — співчуття, жаль відчуває хто-небудь. Подивлюсь бувало на неї [Стасю].., а самого чомусь жалість бере за серце: тоненька, як тільки од вітру не зломиться (Мур., Бук. повість, 1959, 51).
2. рідко. Почуття скорботи, печалі, туги, смутку. — Їсти, ні пити не хочу, З тяжкої жалості плачу (Фр., XIII, 1954, 256); Невеселі то картини [праці у салогоні різника]..; глибоко, як куля, засідають вони у вашім серці, піднімають усю жалість зо дна (Мирний, І, 1954, 49).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 504.