ЗАКУРИ́ТИСЯ1 див. заку́рюватися.
ЗАКУРИ́ТИСЯ2, и́ться і ЗАКУРІ́ТИСЯ, закури́ться і рідко закурі́ється, док.
1. Почати диміти, виділяти дим; задиміти. Солома закурилась, потім спалахнула вогнем. Василько витяг до вогню руки… (Панч, Син Таращ. полку, 1946, 61); Закурилися вогнища з сухих бур’янів (Тулуб, Людолови, І, 1957, 158); // безос. Згодом закурилося в хаті, а ще трохи й піч дихнула полум’ям (Кач., Вибр., 1953, 439); // Запарувати. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв (Мирний, І, 1954, 355).
2. Огорнутися здійнятою курявою, здійнятим з землі снігом і т. ін. Вже на вечірньому прузі було сонце, коли, нарешті, Ярема помітив, як закурилася вдалині дорога. Хтось їхав (Кочура, Зол. грамота, 1960, 159); Вітер зривався спершу несміливо, степ злегка закурився сніговим пилком, потім почали виникати білі змійки (Руд., Остання шабля, 1959, 235); // Оповитися, огорнутися чим-небудь (туманом, млою і т. ін.). У небі почали то там, то там витикатися зірочки, долина журілася туманом (Мирний, І, 1954, 170); Вже третю добу сіє на полонині дрібний мачкатий дощик.Закурились верхи, закуталось небо, і в сірій мряці проїли гори (Коцюб., II, 1955, 323).
3. Здійматися в повітря, стелитися, витися над землею (про дим, куряву, сніг і т. ін.). Дим закурився з кадила (Граб., І, 1959, 137); Довгождана пилюка квітневих доріг! Уперше в цьому році закурилася ти над військами (Гончар, III, 1959, 298).
Аж (ті́льки) закури́ться (закури́лося), безос. — уживається на позначення дуже швидкого руху. — Переночуйте ви тут, а завтра.. курнемо в село так, що аж закуриться (Фр., II, 1950, 51); От він і сів на бричку: «торкай!» — і тільки закурилось (Свидн., Люборацькі, 1955, 117).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 175.