ЗАНИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., рідко, ЗАНИ́ТИ, и>ю, и́єш, док.
1. перев. із сл. серце. Починати нити, боліти від переживань, тривоги і т. ін. Пада сніг, степи вкриває; Хуга б’є в моє вікно; Серце в грудях заниває, Що однісіньке-одно (Граб., І, 1959, 131); Серце його занило в тяжкому передчутті (Бойч., Молодість, 1949, 217); Я оглянув морський простір і відчув, як щось занило в моїх грудях (Збан., Мор. чайка, 1959, 198); // безос. В тому голосі стільки жалю, такою скаргою прозвучав він, що в Пакришня занило біля серця (Збан., Сеспель, 1961, 144); // за ким, по кому. Нудьгувати, переживати. Чужий мені край свій, чужий мені світ, За мною сім’я не заниє (Бор., Тв., 1957, 88).
2. тільки док. Почати нити, боліти. Намахаємось [шаблею] за день: заниє все! (Щог., Поезії, 1958, 108); Інколи заболять, заниють рани від колишніх старих кайданів (Еллан, II, 1958, 78).
3. тільки док. Застогнати. — Попрацювати хочеться, — повторив хлопець, — викувати щось таке, чого я досі й не вмів… — і хлопець аж занив од сили, що розпирала його… (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 186); * Образно. Далеко десь ударив постріл і кулемет зацокотів тривожно й злякано… і кулі занили тонко в вишині (Сос., II, 1958, 384).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 230.