ЗА́СТУВАТИ, ую, уєш і ЗА́СТИТИ, за́щу, за́стиш, недок., перех. і без додатка, розм. Закривати, затуляти собою що-небудь. — Тоді ви були зовсім іншою, — глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорської. —Пам’ятаєте, у ешелоні?.. Все гриміли своїми милицями через увесь вагон та застували мені вікно (Гончар, III, 1959, 196); — Сашко, ти світла нам не застуй, Дай глянуть, що тут за козак (Підс., Загули.., 1960, 23); У цю хвилину я витикався на двері. Тимоха запримічав, що хтось застить, дививсь і гукав: — А, це ти, Василю! не засти ж, іди в кузню! (Гр., І, 1963, 285).
◊ За́стувати (за́стити) о́чі (зір) кому — заважати добре бачити. Нетерпимість — не така вже й погана якість. Особливо, коли вона скерована проти тих, кому буденні дрібниці застують очі (Шовк., Інженери, 1956, 110); Сльози зір мій застять… (Сос., Вибр., 1944, 198).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 335.