ЗГА́ДКА, и, ж.
1. Відтворення в пам’яті, свідомості подій, обставин, образів і т. ін. минулого, відновлення уявлень про кого-, що-небудь; згадування. Серпом черкнула її по серцю згадка про напасливого парубка (Мирний, IV, 1955, 152); Згадка про Анатолія повернула всі думки Марії на сина (Руд., Остання шабля, 1959, 20); // Те, що лишилося, збереглося в пам’яті; спогад. Лиш кетяги калини на вікні Сумною згадкою лишилися мені (Забашта, Вибр., 1958, 29); Скільки згадок зв’язано з тим краєм, Він мені як щирий друг і брат (Нагн., Вибр., 1957, 289).
На зга́дку: а) щоб пам’ятати, не забувати про кого-, що-небудь. В двадцятім віці сорок третій рік Тут [над Дніпром] прогримів і залишив на згадку Те, що святинею засяє віддалік Тобі, багатий славою нащадку (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 13); б) згадавши кого-, що-небудь. На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях (Коцюб., І, 1955, 339).
2. Побіжне називання кого-, чого-небудь, коротке повідомлення, зауваження про когось, щось. — Слово надається від фракції більшовиків Кузнецову. І знову, як не раз уже за ці кілька хвилин, при самій згадці імені Кузнецова в залі знявся шумок, приглушений гомін (Головко, II, 1957, 545); З 946 р. до 1214 р. в літописах є 38 згадок про Вишгород (Вісник АН, 8, 1949, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 507.