ЗЛУ́ПЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗЛУПИ́ТИ, злуплю́, злу́пиш; мн. злу́плять; док., перех.
1. Здирати, обдирати (кору, шкіру, шкаралупу і т. ін.). Піймавши барана, спокійно Вівчарі, Линтвар злупивши, потрошили (Бор., Тв., 1957, 188).
2. тільки док., перен., розм. Узяти дуже дорогу ціну, плату. От хоч і цей волосний писар — мало то він злупить за рік з усієї волості! (Вас., І, 1959, 96); — Оце вже буде матері на стріху,— неодмінно зітхне Гавриш, злупивши за фейлетон у «Нашій зміні» тридцять карбованців (Кач., II, 1958, 28).
◊ Злупи́ти шку́ру (три шку́ри, сім шкур) див. шкура.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 606.