ЗІЩУ́ЛЮВАТИСЯ і ЗЩУ́ЛЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., ЗІЩУ́ЛИТИСЯ і ЗЩУ́ЛИТИСЯ, люся, лишся, док.
1. рідко. Мружитися, прикриваючи очі повіками. Дід, збираючи з вусів бурульки, лукаво зіщулився (Шол., Підн. цілина, перекл. за ред. Хуторяна, 1940, 15).
2. Зібгавшись, скорчуватися, ніби зменшуватися в об’ємі (про людей, тварин). «Коли б не випасти, коли б не випасти!» — під свист санок гупає тільки одна думка, а все тіло Христини зіщулюється в пругку грудочку, налиту радістю й острахом (Стельмах, І, 1962, 62); Вона [Медже] в’яне, зщулюється у купочку, як мімоза від грубого дотику (Тулуб, Людолови, II, 1957, 413); Зіщулився [кіт], вуха прищулив до голови, очі заплющив міцно-міцно (Збан., Мор. чайка, 1959, 95); М’які струмені повітря приємно лоскотали шкіру, і Вася зіщулився (Собко, Скеля.., 1961, 114); — А я ж то? — сказала Уляся і знов якось ущухла, зщулилась і головку похилила (Н.-Лев., IV, 1956, 320); * Образно. Будинки на пагорку немовби зіщулились од холоду (Жур., Звич. турботи, 1960, 4); // рідко. Хилитися донизу, никнути (про рослини). Хмари кругом облягли — і поле у тінь уступило. Птаство веселе примовкло. Затихнули, зщулились трави (Тич., І, 1946, 129).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 580.