КВИЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, недок.
1. Жалібно стогнати, стиха плакати. І квилить, плаче Ярославна В Путивлі рано на валу (Шевч., II, 1953, 336); Не квиліть, не причитайте над мистецтвом (Еллан, II, 1958, 63); // Плачучи, тихенько пищати (про дитину). Вірте мені або ні, але відколи в колисці стало щось квилити, то в мене ніби якісь резервні сили пробудились (Вільде, Винен.., 1959, 4); // перен. Видавати жалібну мелодію (про музичний інструмент). Скрипки квилили, мов чайка (Фр., II, 1950, 73); Десь на кутку розливала жалобу трембіта. Вона квилила й квилила, повідаючи людям ще про одну смерть (Скл., Карпати, II, 1954, 175).
2. Жалібно кричати (переважно про птахів). Обнялись, як голуб’яточка, і пішли собі; а над ними так і в’ється чайка, .. і квилить, і кигика (Стор., І, 1957, 143); Вив вітер осінній, квилили сичі… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 33); * Образно. І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? (Стеф., II, 1953, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 133.