КВІ́ТКА, и, ж.
1. Частина рослини, що виростає на кінці стебла або гілки й складається з маточки, тичинки й пелюсток навколо них; звичайно має різне забарвлення та приємний запах. Між травою купами жовтіли круглі квітки кульбаби, синів ранній степовий сон (Н.-Лев., II, 1956, 215); Понуро дивився Варчук на білу квітку деревію, по якій сонно повзала оса (Стельмах, II, 1962, 137); * Образно. Пролунав постріл.. У синій високості розпускалася біла квітка вибуху (Гончар, І, 1954, 386); * У порівн. Леся почервоніла.., як повна квітка в траві (П. Куліш, Вибр., 1969, 83); І юнак розкривсь як квітка і почав розповідати — про своє велике горе (Тич., II, 1957, 19); // Ця сама частина рослини, зірвана зі стеблом. У мене в хаті щодня свіжий букет з літніх квіток (Коцюб., III, 1956, 406); Жасмин, гвоздики і троянди. Кімната тоне у квітках (Дмит., Добрі сусіди, 1951, 47); // Ботанічна назва органу розмноження в голонасінних і покритонасінних рослин. Деякі види, як-от верба козяча або коноплі, роздільно-статеві й дводомні: на одних рослинах утворюються тільки чоловічі, на інших тільки жіночі квітки (Бджоли, 1955, 97).
2. Трав’яниста рослина, що має на кінці стебла утворення, яке складається із серцевини й пелюсток навколо неї. У їх хаті інша сім’я домувала, господарювала.., у городі інші квітки позасіювані були цієї весни… (Вовчок, І, 1955, 366); Степ щодалі ставав чарівнішим. Уся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, на якому розбризкано мільйони різних квіток (Довж., І, 1958, 226).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 135.