КЛЯ́СТИ́, кляну́, кляне́ш, рідко клену́, клене́ш, недок.
1. перех. Піддавати прокльонам; проклинати. Не співає чорнобрива. Кляне свою долю (Шевч., І, 1951, 31); Поставали [селяни] на оборі, дивляться, одні кленуть [злодія], другі грозять, треті так собі стоять (Фр., II, 1950, 17); Бідна волошко, чому ти у житі, А не на клумбі волієш рости? Чом не схвильовано слухаєш ти, Як хлібороби кленуть працьовиті Квіти, що вміють так гарно цвісти? (Рильський, III, 1961, 179).
◊ Кля́сти́ в ба́тька, в ма́тір кого — проклинати, ображати, зачіпаючи честь батька, матері; Кля́сти́ на чім світ стої́ть кого — дуже проклинати. Вони кляли на чім світ стоїть козачого генерала (Гончар, III, 1959, 356).
2. неперех., розм. Те саме, що ла́ятися 1. Сплячі сердилися і кляли, але треба було вставати (Кобр., Вибр. у 1954, 126); Вони вже чули, що вулицею тупотіли коні, бігли люди, якісь голоси перегукувались, хтось наказував, хтось кликав, хтось кляв (Смолич, Театр.., 1940, 159).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 194.