КУ́ТНІЙ, я, є. Розташований у кутку (у 1 знач.). Кутні вежі з тихим рипінням оберталися і мацали довгим промінням у гущавині саду (Смолич, І, 1958, 94); // заст. Те саме, що поку́тній. В кутньому вуглі стояв кіот з образами в срібних позолочених шатах (Стор., І, 1957, 234).
∆ Ку́тні зу́би — задні п’ять зубів з кожного боку обох щелеп. Повернув Печипір язиком у роті… аж так і є: намацав піввареника, що застряло у кутніх зубах (Кв.-Осн., II, 1956, 109); На кутніх зубах спробував [Дорохтей] золото (Стельмах, І, 1962, 50).
◊ Смія́тися (засмія́тися, регота́тися, зарегота́тися) на ку́тні [зу́би] — плакати. — Ми то тепер регочемо, а чи не доведеться нам на кутні зареготатись, як німець справді машиною весь хліб підніме? — спитав хтось (Мирний, IV, 1955, 243); — Ще й сміється, дурне! Щоб ти на кутні сміялося!.. (Ковінька, Кутя.., 1960, 86).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 418.