ЛЕГЕ́НДА1, и, ж.
1. Народне сказання або оповідання про якісь події чи життя людей, оповите казковістю, фантастикою. Майстерно й поетично оповідав він усім відомі й усім дорогі легенди люду (Коцюб., І, 1955, 292); Здавалось малому чи снилось малому, не знаю, Чи, може, легендою стало у нашому краю. Як Ленін проходив між люди, заходив до хати (Мал., Запов. джерело, 1959, 51); Це була легенда про лебедів, у яких нібито існує великий закон: самець і самка паруються раз, на все життя (Гончар, III, 1959, 179); * У порівн. Слова батьківські рівні, оповідь спокійна, плине, наче давня легенда, а насправді то живе його життя (Кучер, Дорога.., 1958, 13); // Вигадана, прикрашена розповідь про що-небудь. Може, то тільки легенда край той, осяяний сонцем, край той, куди я збиралась болі свої віднести? (Л. Укр., І, 1951, 309).
2. Що-небудь вигадане, неправдиве. Велика Жовтнева соціалістична революція вщент розбила реакційну легенду, ніби народні маси не здатні управляти державою (До 40-річчя Вел. Жовтн. соц. рев., 1957, 6); — Ага, так то звідси легенда, що комуністи вбивають священиків? (Вільде, Сестри.., 1958, 373).
ЛЕГЕ́НДА2, и, ж; спец.
1. Напис на монеті.
2. Сукупність умовних знаків і пояснень до карти, плану, малюнка і т. ін. На аркушиках блокнота — розкреслені схеми, а під ними внизу — пояснення маршруту. Ці додаткові нотатки Іван Антонович, користуючись термінологією топографів, називав легендами (Гончар, III, 1959, 276).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 460.