ЛІНУВА́ТИСЯ, у́юся, у́єшся, недок., з інфін. і без додатка. Не мати бажання працювати, робити що-небудь, діяти. — Наймички лінуються прати, а я собі думаю: дай позолю й поперу в ставку, поки панни повстають (Н.-Лев., III, 1956, 190); [Женя:] Я лінувалася вчитись, і мене не перевели у другий клас (Кроп., II, 1958, 406); — Ти не хочеш учити церковнослов’янських літер — аз, буки, веді? Ти лінуєшся? (Донч., III, 1956, 25); // Не робити чого-небудь, бути бездіяльним унаслідок лінощів. Буду гуляти з самого рання, аж до обіду. А це не через те, що хочу лінуватися, а для роботи (Коцюб., III, 1956, 418); Він став лінуватися, пропускати лекції і одного разу прямо сказав дома, що більше не хоче ходити до школи (Вас., І, 1959, 64); Він реготав з Фелікса і казав, що замикатиме його тут щоразу, як той лінуватиметься (Ю. Янов., II, 1954, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 519.