НАМИ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., НАМИ́ЛИ́ТИ, ми́лю́, ми́ли́ш, док., перех. Натирати милом, змоченим у воді, або покривати мильною піною. Леся довго стояла біля умивальника, намилювала руки, споліскувала водою і знову намилювала (Хижпяк, Невгамовна, 1961, 250); Береговенко намилив свого пацієнта так, що в того лише поблискували задоволено прищурені очі та кінчик червоного кирпатого носа (Збан., Ліс. красуня, 1955, 33).
◊ Нами́ли́ти ши́ю (го́лову, в’я́зи): а) покарати кого-небудь за якусь провину. — Погано! — зітхнув Бракватіста.. — Якщо дізнається генерал, тобі намилять шию (Ю. Бедзик, Вогонь.., 1960, 118); б) побити кого-небудь за щось. [Конон:] Я прийду, як смеркне. А ніхто мені тут шиї не намилить? (Кроп., II, 1958, 414); — Ну-ну, не займай, а то намилимо в’язи! (Шиян, Баланда, 1957, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 127.