НЕБЕСА́, небе́с, мн., поет. Те саме, що не́бо. Сіяють злотом небеса, Витьохкують пташки… (Граб., І, 1959, 327); [Кобзар (співає):] Літа орел, літа сизий Попід небесами (Шевч., І, 1951, 103); Минулася буря — і сонце засяло, Веселка всміхнулась в ясних небесах (Рильський, І, 1960, 86); Тільки що зірочки засяли у бога милосердного на небесах, тільки що розсвітились (Кв.-Осн., II, 1956, 40); Раптом стихло усе… і з небес залунала Пісня та чарівна янголина (Л. Укр., І, 1951, 341); * У порівн. Дитячий сміх такий дзвінкий, як небеса осінні (Сос., І, 1957, 118).
◊ Підно́сити (піднести́, підійма́ти, підня́ти і т. ін.) до небе́с — надмірно хвалити, розхвалювати. Самі звеличували, підносили до небес, самі ж і в тінь відіпхнули при першій нагоді (Гончар, II, 1959, 261); Через кілька тижнів після перших вистав мене, як організатора й режисера, згідні були піднести до небес (Вас., IV, 1960, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 247.