ОМЛІВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОМЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., рідко. Те саме, що зомліва́ти 1. Він спочиває, омліває часом, прокидається і знов повзе на дні комишевого моря (Коцюб., І, 1955, 367); Мотря тихенько вийшла надвір та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об’юшеній кров’ю (Мирний, І, 1949, 411); Я був сам. Сам-один. Ні звуку, ні шелесту. Німо й урочисто. А доокола… Омлів, як глянув. Дика первобутня природа (Хотк., II, 1966, 313); Так і серце моє — мов дитя те кволеньке, Розказати мені не зуміє — Чого щире воно омліває частенько, Чи бажає чого, чи шкодіє (Манж., Тв., 1955, 135); Руки наші не омліють, Скосим луг бігцем (Пісні та романси.., II, 1956, 72).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 694.