ПЕРЕКИ́НЧИК, а, ч.
1. розм. Той, хто перейшов на бік ворога; зрадник. — Та не знав ніхто ради на се, Не придумав підмоги, Тілько ти, перекинчик, упав Фараону під ноги (Фр., XII, 1953, 499); — Хлопці, гайдамака! — скрикнув [червоноармієць] радісно. Йому сказали взяти перекинчика на мушку (Кач., II, 1958, 392).
2. зневажл., жарт. Той, хто відмовився від своїх переконань, поглядів, від колишніх друзів. — Навіть не похвалите мене за те, що я стала перекинчиком, аби з’єднати собі ваше серце? (Март., Тв., 1954, 270); — А цей закон вигадав не якийсь царський урядовець, а встановила його наша козацька громада, освятило його все військове товариство. І той, хто порушує цей закон, є зрадник і перекинчик (Добр., Очак. розмир, 1965, 71).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 195.