ПЕРЕХИТРО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ПЕРЕХИТРУВА́ТИ, у́ю, у́єш і ПЕРЕХИТРИ́ТИ, рю́, ри́ш, док., перех. Перевершувати кого-небудь хитрощами; виявлятися хитрішим за кого-небудь. — То це ти й мене перехитрувала? Мене, старого, досвідного? — крикнув батько (Н.-Лев., IV, 1956, 351); Нарешті, ми придумали: за найкращу втечу треба визнати ту, за якої не треба рушати з місця. Тільки таким чином можна перехитрувати Цопкофа (Ю. Янов., II, 1954, 29); Так, значить, можна смерть перехитрити, І хоч не жити справді на землі, Та все ж себе частину тут покинуть І частку ту, ім’я, зробить безсмертним (Сам., І, 1958, 84); *У порівн. Вона вмерла тихо, наче всіх перехитрила і непомітно зникла з цього страшного пекла… (Гур., Наша молодість, 1949, 18).
Перехитри́ти себе́ само́го (саму́, сами́х) — хитруючи, виявляти свої наміри або помилятися в розрахунках. — Так, тату! Ти дуже хитрий, такий хитрий, що аж себе самого перехитрив! (Фр., VI, 1951, 72).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 308.