ПОВІДКИДА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.
1. Відкинути вбік або назад від кого-, чого-небудь усе або багато чого-небудь, скрізь або в багатьох місцях. Покликали [комісар з козаком] усіх хурщиків, повідкидали вози та й попереїжджали [місток] (Кв.-Осн., II, 1956, 146).
2. Лежачи, безвладно відвести вбік ноги, руки, голови; відхилити назад тіло, обпершись об що-небудь (про всіх або багатьох). Повідкидавши, ніби для рівноваги перевантажених черев, свої туші на спинки стільців, чоловіки.. ліниво смоктали пиво (Вільде, Сестри.., 1958, 194).
◊ Повідкида́ти но́ги (ра́тиці, ра́тички і т. ін.), зневажл.: а) дуже стомитися (від надмірного ходіння, танців і т. ін.). [Мелашка:] Похрипли від співів і ноги від танців повідкидали дружки, свашки та приданки… (Кроп., IV, 1959, 11); б) умерти (про людей); здохнути (про тварин). — Скоро наші муки закінчаться, чи ганятимуть нас по степах, доки і ратички повідкидаєш? (Тют., Вир, 1964, 467).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 668.