ПОВІЙНУ́ТИ, не́ і ПОВІ́НУ́ТИ, і́не́, док.
1. Однокр. до повіва́ти. Аж ось повійнув вітрець, димок шарпнувся в інший бік (Донч., IV, 1957, 69); — А врода — то цвіт на дереві; вітер повіне та й цвіт той осиплеться (Вас., І, 1959, 292); Повійнуло свіжістю; Здається — повійнуло на завмерлий хутір з вікової давнини казковим сном, чарівним і теплим (Вас., І, 1959, 299); Переходить [тінь Шестірного] то на той, то на другий бік, куди повійне огняне зарево [заграва] (Мирний, І, 1954, 339).
2. Почати віяти. От вітер буйний повійнув, З дерев пов’яле листя здув І зачинає сніг котити (Рудан., Вибр., 1949, 61); Десь тільки о полудні повійнув вітрець (Збан., Курил. о-ви, 1963, 64); Все в віконце поглядає [Катря], чи крутить завірюха, чи вже сніг тане, чи хутко-то теплом повійне (Вовчок, І, 1955, 91); Теплою весною Повійнуть не вспіє, — Листячко рясненьке Всі гаї окриє (Граб., І, 1959, 219).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 671.