ПОЗОЛО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ПОЗОЛОТИ́ТИ і рідко ПОЗЛОТИ́ТИ, очу́, о́тиш, док., перех.
1. Покривати позолотою; фарбувати в золотий колір. — Посох треба позолотить, а змія зверху варто б для шику обсипати брильянтами… (Н.-Лев., III, 1956, 381); Червоний місяць зійшов низько над степом. Наче якийсь чудний бутафор вирізав його з червоного паперу й випустив на небо, забувши позолотити (Ю. Янов., І, 1958. 157); * Образно. Придніпровська осінь давно вже позолотила листя дерев (Хижняк, Тамара, 1959. 25).
2. Освітлюючи, надавати чому-небудь золотистого кольору, відтінку. Туди [у блакитну глибінь] кинув хтось жмут білоперих хмарин, мов оберемок весняного цвіту та рясту. Місяць позолочує їх (Вас., II, 1959, 67); Сонце клонилося до заходу і позолочувало парк (Мак., Вибр., 1954, 192); А Сонце вище підплило І Хмари ті позолотило (Греб., І, 1957, 50); Другого дня вранці, тільки-но сонце позолотило снігові верхи Чорногори, у селі з’явився двірський возний (Гжицький, Опришки, 1962, 15).
3. перен. Прикрашати зовні, подаючи, рекомендуючи кого-, що-небудь у кращому вигляді, стані і т. ін., ніж це є в дійсності.
◊ Позолоти́ти пілю́лю див. пілю́ля; Позолоти́ти ру́ку: а) дати гроші за ворожбу. Мені циганка ворожити хоче, Лиш просить руку їй позолотить (Павл., Бистрина, 1959, 215); б) дати хабара. [Бичок:] У мене на тім тижні коняку украдено, скажу, що Андрій украв, і свідки знайдуться!.. І суддя свій чоловік.. Становий — кум мій!.. А як і вище піду, то є чим руку позолотити!.. (Кроп., І, 1958, 455).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 826.