ПОЛКО́ВНИК, а, ч.
1. Офіцерське звання або чин в армії на ранг нижчий від генерал-майора. [Горлов:] Почав воювати [Огнєв] полковником. За три місяці генерал-майора одержав, а зараз командуючий армією (Корн., II, 1955, 13); // Особа, яка носить це звання. Згадав село старий солдат,.. Рукою сперсь на автомат: —.. Полковник сам казав мені, Що скоро вже кінець війні (Стельмах, V, 1963, 49); Полковник Білогруд, вузькоплечий, з негустим чубчиком під командирським кашкетом, підійшов до стола (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 7); Народ прорвав рогатки і йде поміж окопами та густими рядами дроту.. Але ось поміж народом і німцями став німецький полковник (Довж., І, 1958, 149); * У порівн. Тихович, мов полковник той, визначує місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат (Коцюб., І, 1955, 226).
2. заст. Командир полку. Певна територія виставляла кілька сотень повстанців, які об’єднувались в полки на чолі з полковником (Іст. СРСР, І, 1957, 159); Ходім погуляєм. Та в пригоді свого батька Старого згадаєм, Полковника Фастовського Славного Семена (Шевч., II, 1953, 125); * У порівн. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі (Мирний, IV, 1955, 225).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 86.