ПОТІША́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ПОТІ́ШИТИСЯ, шуся, шишся, док.
1. Знаходити в кому-, чому-небудь задоволення, радість; тішитися. Се та Оксана, що була їй радість і втіха і що ею [нею] мати потішалась і величалась!.. (Кв.-Осн., II, 1956, 456); Коли та дурниця забавляє нас, тішить, то чом же й не потішитись нею? (Мирний, IV, 1955, 294); Вони [школярі] вже встигли дійти тієї премудрості, що, звичайно, учитись треба, але хто вигадав сідати за парту в той час, коли ще літечко гуляє, коли тільки б побігати та потішитись на волі (Збан., Курил. о-ви, 1963, 115).
2. Утішати себе в горі, тяжких обставинах; заспокоюватися, втішатися. Бідна ти, моя дитиночко, з усякими слабостями, турботами, напастями. Та вже без них не можна прожити, потішайся хоч такою філософією (Коцюб., III, 1956, 186); [Черниця:] Сестро, не журись! Якби ти тільки вірила у те, В що вірим ми, потішилась би, певне. Ми віримо, що в іншім, кращім світі Побачимо усіх, кого любили (Л. Укр., І, 1951, 120).
3. з кого — чого, над ким — чим, рідко ким, чим. Підсміюватися, знущатися з кого-, чого-небудь; розважатися чиєюсь поведінкою, виглядом і т. ін. — Що ж воно означає — бе-ме-ме?.. Зроду не чув, — дивувався я. — Бе-ме-ме та й годі! — зареготалася вона, потішаючися із мене, що я нічого ніяк не второпаю (Л. Янов., І, 1959, 324); Що там не вигадував той запорожець, як там не потішались гості із тих вигадок, він сидів за столом, наче в гаю (П. Куліш, Вибр., 1969, 89); Юрко.. майстерно перекривив парубка. Христина пирснула і від вдоволення затарабанила обчасами по воротях. Левко збагнув, що над ним потішаються, і ще більше насупився (Стельмах, І, 1962, 281); Мав Цимбал свої слабості, над якими в Криничках кожному дозволено було потішатись (Гончар, І, 1959, 10); [Дранко:] Ну, коли б я їх упіймав, взяв би Антона за чуба, а Оришку за коси та й привів би до сусіда, щоб потішився ними!.. (Кроп., І, 1958, 204).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 412.