ПРИКУ́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРИКУРИ́ТИ, курю́, ку́риш, док., перех. і без додатка. Розпалювати цигарку, люльку і т. ін. Вартовий ще раз свиснув.. і почав прикурювати люльку (Ірчан, II, 1958, 87); Дідок прикурює од його цигарки (Головко, І, 1957, 449); Парубок чиркнув сірника, прикурив цигарку і, смачно затягшися, пихнув синім димом (Головко, II, 1957, 102).
◊ Дава́ти (да́ти) прикури́ти кому, фам. — дошкульно провчати кого-небудь за щось. — Та хіба ж то люди, Докіє. То виродки.. Скоро Заруба, як кажуть хлопці, їм дасть прикурить… (Кучер, Трудна любов, 1960, 56); — А вона бойова, ця Ярина! Така мала, а вже орудує як… — Правда, що мала, а вже дає прикурить Перегуді.., теперечки і пальця в рот їй не поклади (Кучер, Прощай.., 1957, 234).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 652.