ПРИЩУ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРИЩУ́ЛИТИ, лю, лиш, док., перех.
1. Те саме, що мру́жити. Олена прищулювала очі і колола з’їдливою фразою (Хотк., II, 1966, 189); Хмельницький прищулив око, одкинувся на спинку крісла (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 555).
2. Щільно притискати до кого-, чого-небудь. Незвичне все навколо й якесь грізне, ніби прищулило хлопця до землі (Ле, С. Голубар, 1950, 21); // у сполуч. із сл. вуха. Притуляти до голови (про тварин). Шайтан [кінь] справді нісся, мов стріла, прищуливши вуха й витягнувши шию (Донч., І, 1956, 165); Зіщулився [кіт], вуха прищулив до голови, очі заплющив міцно-міцно, припав до підлоги, аж влип у неї (Збан., Мор. чайка, 1959, 95); * Образно. Усі мене тепер лають за листи, а я вже тільки вуха прищулила, як той заєць (Л. Укр., V, 1956, 96).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 106.