ПРОЗИВА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., рідко ПРОЗВА́ТИСЯ, ву́ся, ве́шся, док.
1. Діставати прізвисько. В славнім городі Глупо́ві Жив муж грубий і учений, Звавсь Сидірко Шаранець, Прозивався оглашенний (Фр., X, 1954, 107); // Мати, носити якусь назву, ім’я і т. ін. Вчиття скінчилось, але в голові Семеновій усе лунали чудні слова, яких він не розумів. Навіть уночі приснились йому ті карлючки, хрестики, бублики, що прозиваються літерами (Коцюб., І, 1955, 100); — Нам однаково, хто ви та як прозиваєтесь. А коли наймете, то, звичайно, повинні й годувати, і гроші платити (Л. Янов., І, 1959, 43); На мить відірвавшись від трубки, спитав [Наполеон] ад’ютанта, як прозивається місцевість (Кочура, Зол. грамота, 1960, 280); Дивляться на неї [кручу] дівчата да й питаються в старого Гриви, чого вона прозвалась Туровою (П. Куліш, Вибр., 1969, 249).
2. тільки недок., розм., рідко. Називати кого-небудь образливими словами. — Ніхто мене не зачіпає, ніхто.. не прозивається (Н.-Лев., IV, 1956, 318); — У Пилипа-курогриза голова порожня й лиса! А він.. і не думав сердитись. Ішов собі спокійно, навіть усміхався їй, наче вона й не прозивалась (Гуц., З горіха.., 1967, 163).
3. тільки недок. Пас. до прозива́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 183.