ПРОСТИ́БІ, ПРОСТИ́БІГ, присл., заст.
1. у знач. вставн. сл. Вибачай[те], вибач[те]. [Килина (дивиться на ниву, де стоїть Мавка):] А хто ж то женцем у вас? [Мати:] Та там одна сирітка… (Нишком). Таке воно, простибіг, ні до чого… (Л. Укр., III, 1952, 234); — Не буде з нього людей… — говорив, бувало, старий Кухта. — І в кого воно отаке, простибіг.., неприкаяне вдалося (Іщук, Вербівчани, 1961, 9).
◊ За прости́бі (прости́біг) — даром; Спаси́бі і прости́бі (прости́біг) — велике спасибі. — Спасибі і простибі тобі за твою добрість! — промовила бідна Маруся ще й поклонилась Климові (Н.-Лев., III, 1956, 333).
2. у знач. ім., невідм., діал. Милостиня. — На простибіг завше є.., дитина забіжить чужа, — своїх дасть бог — то вже не вийде без яблучка (Хотк., II, 1966, 183).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 295.