ПРОСІКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОСІ́КТИ, ічу́, іче́ш, док., перех.
1. Ударяючи, пробивати, розсікати що-небудь, робити отвір у чому-небудь (звичайно чимсь гострим або про щось гостре). Пускав [гуцул] смеречину. І летіла вона, дзвенячи, як струна нап’ята, просікаючи корчі по дорозі, і, ударившися внизу, зупинялася, (Хотк., II, 1966, 315); Лінія вогню щільно присунулася до окопів. Осколки співали над головами, просікали у кущах довгі тонкі лінії (Собко, Шлях.., 1948, 49).
2. Вирубуючи в лісі дерева, кущі, нижні віти, звільняти смугу землі, робити прохід, шлях. * Образно. Я для геніїв грядущих Поле дикеє орав, Шлях серед хащів найпущих Просікав і протирав (Фр., XI, 1952, 423).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 285.