ПІДІ́БГАНИЙ, ПІДО́БГАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до підібга́ти, підобга́ти; // у знач. прикм. І все кортить зробити щось лихе, погане.. Або поробити щось Маріцці… Перекинути її, наприклад, у сучку… худу, миршаву, з підібганим хвостом сучку… (Коцюб., І, 1955, 278); Затамувавши подих, слухає Тоня брата. Сидить, не щурухне, поклавши голову на підібгані коліна (Гончар, Тронка, 1963, 23); Він завжди на кормі калачиком (бо він коротенький!) з ногами підобганими (Вишня, І, 1956, 183); — А чи не повідомляє вона про мене? — думав о. Федір, дивлячись з-під ковдри на підібгані губи Марії (Скл., Карпати, II, 1954, 286).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 428.