РОЗКА́ЮВАТИСЯ, ююся, юєшся, недок., РОЗКА́ЯТИСЯ, а́юся, а́єшся, док., без додатка, у чому, рідко за що.
1. Визнавати помилковість якого-небудь свого вчинку; шкодувати, усвідомлюючи необачність вчиненого. Савелій [персонаж поеми «Кому на Руси жить хорошо?» Некрасова] розповідає, як живим закопали в землю ненависного управителя. І такими словами розповідає, що відчуваєш: гордиться він цим, а не розкаюється (Талант.., 1958, 88); Чи вистачить сили втримати дамбу проти панцированої навали «Шьонрайху?» Чи не розкаються згодом і Воронцов, і Самієв у своїй упертості? (Гончар, III, 1959, 367).
2. церк. Признаватися в своїх гріхах; сповідатися. — І навіщо таке казати, людина він [отець Симон] набожна і давно розкаявся за свої гріхи (Цюпа, Назустріч.., 1958, 158).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 691.