РОЗПИ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗПИТА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. і неперех. Звертатися до когось із запитаннями, намагаючись довідатися про кого-, що-небудь. Ішли, розмовляли. Василько розпитував, а дядя Василь розповідав (Дор., Не повтори.., 1968, 163); Тамара відчувала, що матері кортить розпитати, де вона була (Хижняк, Тамара, 1959, 76); // Дізнаватися, довідуватися про кого-, що-небудь, запитуючи багатьох людей. [Xотина:] Розпитувала я по людях: всі Романа шанують і почитують. Кажуть, що й тихий, і ввічливий (Кроп., II, 1958, 67); Хаєцький на ходу розпитує поранених про свій полк, про становище (Гончар, III, 1959, 359); — Ти не знаєш, що то за люди паничі. Коли не знаєш, то розпитай людей (Н.-Лев., II, 1956, 61).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 764.