СИРОТЛИ́ВИЙ, рідко СИРІТЛИ́ВИЙ, а, е,
1. Який не має рідних, близьких; одинокий, покинутий, забутий. Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гірких сліз сиротливої дочки свого безталанного товариша?.. (Мирний, III, 1954, 67).
2. перен. Який міститься, розташований відособлено, окремо від інших; самітний. Осінь. Вечора огні. Синь і синь навколо, сиротливе вдалині перекотиполе (Сос., II, 1958, 94); Сиротлива на перше літо, землянка Вериги на друге вже мала двох сусідів (Панч, Гомон. Україна, 1954, 15); // Тужний, сумовитий. Де-не-де останнім сиротливим шелестом шепнуться сухі кукурудзи (Хотк., II, 1966, 267).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 203.