СКРИП1, у, ч. Різкі, високі звуки, утворювані тертям, стисканням і т. ін. предметів або їх частин. Заробітчани йшли мовчки. Не доходячи до лісу, почули вони жалібний скрип полозків (Мирний, І, 1949, 226); Чути скрип пер, шелест паперу, брязк ножиць (Фр., IV, 1950, 31); Розмову перервав скрип дверей (Галан, Гори.., 1956, 96); Віддалилася й стихла пісня, і тоді виразнішим став скрип журавля над колодязем (М. Ол., Леся, 1960, 83); Северин… цьвохкає биків батогом, гарба із скрипом рушає далі (Тют., Вир, 1964, 66); // Звуки, які видають деякі птахи (снігурі, деркачі і т. ін.). Полотна біліють на жовтім лататті, Лужки процвітають, та скрип деркача (Стельмах, V, 1963, 35).
◊ З (зі) скри́пом — дуже трудно, через силу або нехотя. Неспокійне життя Крутогори зі скрипом, непередбаченими зупинками, поволі, але неухильно ішло вперед (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 121).
СКРИП2, виг.
1. Звуконаслідування, що означає різкий, високий звук від тертя, стискання і т. ін. предметів або їх частин.
2. розм. Уживається як присудок за знач. скрипі́ти. Аж у сінях двері скрип, Далі в хату двері рип, Шелеп кум у хатку! (Рудан., Тв., 1959, 218); Заворушилося колесо проти води, тільки скрип, скрип, скрип! (Стельмах, II, 1962, 307).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 319.