СМУ́ГЛИЙ, а, е. Темнуватого забарвлення (про шкіру). Лежить Жук, задравши голову вгору. Такий же пикатий, чорний; по щоках його смуглого виду поп’ялося пухке волоссячко (Мирний, І, 1954, 331); Смугле лице його незалежне, дихає завзяттям і нахабством (Тют., Вир, 1964, 96); // Який має таку шкіру (про людину). Хлопцеві не терпілось відгадати, за що ж саме обрала й відзначила Шура оцю людину, смуглого, худорлявого лейтенанта (Гончар, III, 1959, 409); Смуглий автоматник дивиться у небо (Сос., II, 1958, 293).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 418.