ТАТА́РИ, ів, мн. (одн. тата́рин, а, рідко татар, а, ч.; татар́ка, и, ж.).
1. Народ, що становить основне населення Татарської АРСР. Галичанин Прокопчук і татарин Ахметка зайшли у найближчий двір (Тют., Вир, 1964, 351); Білогруд сидів біля водія, молоденького беручкого татарина (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 316); // Назва окремих груп тюркської народності, що живуть в інших республіках та областях Поволжя, Приуралля тощо. В мигах, в розмові венгрів було видно щось східне, дуже нагадуюче.. жвавих та крикливих татар (Н.-Лев., II, 1956, 395).
2. іст. Назва різних тюркських, монгольських та ін. племен, які в XIII-XV ст. об’єдналися в єдину державу — Золоту Орду — й нападали на Київську Русь, а пізніше — на Україну, Росію та ін. Виступили з-за лиману З турками татари. Із Полісся шляхта лізе,.. Вкрили Україну, Та й клюють (Шевч., II, 1963, 181); За козака рушник дала, за татара заміж пішла (Сл. Гр.); Грабунком, гвалтом і пожаром На Україну орди йшли, Та кару яструбам-татарам Одважні месники несли (Рильський, III, 1961, 144); [Гайворон:] Пробачте, не в пору гість — гірше татарина (Зар., Антеї, 1962, 104); * У порівн. Ще й злодіяка був [Тимоха] добрий. Ївга його було стережеться, як того татарина (Кв.-Осн., II, 1956, 255).
3. перен., розм. Про злу, грубу, неввічливу людину. Молодиці кинулися до неї. — Що з тобою, дитино? Не плач,.. жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду, — ми ж не татари… (Коцюб., І, 1955, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 42.