ТЮ, ТЮ-ТЮ́, виг., розм.
1. Уживається при вираженні здивування, невдоволення, розчарування, насмішки і т. ін. Тільки що молодиці любенько посідали і кожна з своїм крамом розташувалась, аж… тю! Москаля нечистий і вродив (Кв.-Осн., II, 1956, 11); — Тю, як це він не примітив такої гарної дівчини? (Коцюб., І, 1955, 234); [Мар’яна:] Тю-тю!.. Та ще й козачки! Такий гурт, та так пополохались! (Вас., III, 1960, 9).
Тю (тю-тю́) на те́бе (на вас і т. ін.)! — вигук, що має на меті зупинити або заспокоїти кого-небудь, хто сказав дурницю або розкричався, розгаласувався. — Ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або в вершу! — Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська. — Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились? (Укр.. казки, 1951, 385); [Палажка:] О-о, ще й третій племінничок знайшовся? Тю-тю на вас! (Мирний, V, 1955, 225).
2. Крик при переслідуванні звіра на полюванні, який означає «Держи його!»
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 332.