УЛУПИ́ТИ (ВЛУПИ́ТИ), улуплю́, улу́пиш; мн. улу́плять; док., перех., розм.
1. Колупаючи, відокремити, відірвати частину від цілого. Мій кінь сивенький на камінь не ступить, каменя не влупить (Сл. Гр.).
◊ Улупи́в би се́рця [свого́] див. се́рце.
2. З силою ударити. Він [благочинний] зірвав з гвіздка кадильницю і.. влупив отця Олександра по голові (Мик., Кадильниця, 1959, 63).
3. рідко. Дуже швидко побігти, тікаючи. Побіг спочатку губернатор Фішер, за ним улупила українсько-німецька дуже самостійна делегація (Вишня, І, 1956, 277).
4. рідко. Узяти дуже дорогу ціну, плату. Хотіла [Сивилла] мізок закрутити, Щоб грошей більше улупити, Хоть бідний був Еней і так (Котл., І, 1952, 158).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 432.