УРІКА́ТИ (ВРІКА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УРЕКТИ́, уречу́, урече́ш, док., перех. і неперех., кому, кого і без додатка, діал. Докоряти. — Чи тобі жалко божої водиці, Матвійко, — уріка тітка Мокрина (Вовчок, VI, 1956, 326); [Василь (до Горпини):] От, ти мене раз по раз урікала, що я полохливий і несміливий, ану, нехай хто сміливий таку штуку вигада (Кроп., І, 1958, 197).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 479.