УСОВІЩА́ТИ (ВСОВІЩА́ТИ), аю, аєш, недок., УСОВІСТИ́ТИ (ВСОВІСТИ́ТИ), іщу́, істи́ш, док., перех. Умовляти зрозуміти свою неправоту, хибність поведінки, намагатися викликати докори сумління, спонукати до каяття. Почала [мати] всовіщати: — І що ти собі думаєш, Семене, коли ти порозумієш? (Вас., І, 1959, 324); Дід Савка собі усовіщав сина, щоб не карав дочки… (Горд., Чужу ниву.., 1947, 154); — Господа добродії! — усовіщав усіх [наглядач]. — Прошу не бунтувати (Кач., II, 1958, 322); [Свиридиха:] Тягніть його до суду! [Коломійчиха:] Правда, може, хоч усовістили б, чи мене, бідну вдову, захистили! (Стар., Вибр., 1959, 342).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 492.